***
Відкрий мені свої долоні,
Всесвіте, пригорни.
Я у твоєму полоні,
Прощений без вини.
Знаєш наскільки прекрасне
Це скороплинне життя.
Ми так самотні сучасно.
Міст – техногенний суддя
Хай нас зведе і залишить
Зорям чи світлу століть.
Не продається і тішить
У діамантах блакить.
Випадок – чуйна мінливість
Щось підрихтує в тобі.
Використовуй можливість –
І без зупинки люби.
Доля зведе і залишить
На або під мостом.
Завжди порушена тиша
Вічності літаком.
***
У прядиві манільському твоя кохана.
«Я житиму тоді. Коли мене не стане*...»
Осінній лист розіб’ється на спокій.
У тóбі не затихнуть мої кроки,
Тремтіти не припинить наш фіал**,
Бо хто такий безсовісний фінал?
Ніколи не чигáє час у світі,
Де забувають стомлену Адіті***.
Уявна осінь, серцю Богом дана,
Що житиме тоді, коли мене не стане.
А ввечері буде моя кімната
Закохана у леоніди**** листопаду.

22.07.08.

* Горацій; *** Адíті – мати всього живого;
** фіал – чаша; **** леонíди – метеоритний потік.

«У серця є розум. Але серце не слухає його ніколи» Б. Ейнштейн

Той перший вітер,
Що увірвався до серця,
Віками квилив через віки.
Усі ми мандрівники...
Як жовтий стронцій,
Той літній пломінь
Збігав по лінії руки.
Усі ми мандрівники...
Клітини щастя-світобудови
По склу космічної ріки.
Усі ми мандрівники...
Найглибший розум
Від наших днів до потрясіння
Й навпаки.
Адже усі ми мандрівники...
***
Куди тікати? Друже, нікуди плисти.
Ковчег готовий. У Раю шербет пашіє.
Безсмертна сила з горла вислизне
І плюхнеться у Вічність, у стихію.
Тремтять тополі і нездужає свідомість,
А беззаконня в атомах снує.
Ковчег готовий і готова совість.
Все є.
Так зкострубатилась земля,
Так посіріла. Із чорнотою флірт – повільний ризик.
Тепер смиренність – слабкість, а не сила,
А той ковчег у сміттєіснуванні – Вісник.
***
У вузлуватості щоденних спроб
Змінити світ
Вже відчорнілий
Чи не вже, чи ще колись...
У безнадійності, буденності корид
Душевні храми наші возвелись.
Нехай нарешті чахне,
Гине камертон страждань,
Не смітять словом біснуваті байкарі.
Без пересмішок, без образ і нарікань
Стрічає ранок кожен на своїй горі.
Чи справді гроші – то володарі землі?
– Так риторично зеленіють небеса.
Ще утішає паперова книга на столі.
Обличчя часу мову воскреса...

***

Трохи неприкритого сюрреалізму...

ТІНЬ
У страху живемо, у страху
За своє, а хтось за чуже.
На краєчку даху сидимо
Лише.
Попід нами завжди «ми і час»
Чорним ідолом мовчазним,
Боввохвальством
Розвінчаних фраз п’янким.
Із повторами рук і душі,
Не минаючи сонних вій,
Тіньова шухлядо мене,
Докружи і завій.
___________________________________________________
«У серця є розум. Але серце не слухає його ніколи»
Б. Ейнштейн

Той перший вітер,
Що увірвався до серця,
Віками квилив через віки.
Усі ми мандрівники...
Як жовтий стронцій,
Той літній пломінь
Збігав по лінії руки.
Усі ми мандрівники...
Клітини щастя-світобудови
По склу космічної ріки.
Усі ми мандрівники...
Найглибший розум
Від наших днів до потрясіння
Й навпаки.
Адже усі ми мандрівники...
____________________________________________________
Штовхаються сукромні стіни
І хитро розсікають сни.
Стирчать короткі карабіни,
Як потаємності весни.
Ангел Господній на престолі –
Ніжноолійній висоті.
О, небо, провіснику долі,
Пережене, перекоти.
Томливість книжників своїх
І фарисеїв протибожних.
Минуле грає в нас самих
І сурми його стигнуть в кожнім.
Тор* благовістить уповито,
Він богогласить навсібіч.
На всі діагоналі світу,
Де є палахкотіння свіч.

* тор – слід.
_____________________________________________________
Мить прискорює час,
Рве купальники з модних дерев.
Не судилося їм увімкнуть
Перегружене серце.
Ти не втратиш мене,
Я не втрачу тебе:
Глупий щем.
Нам дістанеться ще від життя
По цукерці.
Я любов’ю тебе
Зорієнтую у простір і час.
І, напевно, ти вдячно
Розцілуєш мою щедробливість.
Мить прискорює, створює поспіхом нас
І вплітає в свою ілюзорну чутливість.