“Ми вийшли з будинку для безпритульних. У своїх жадібних до свободи руках я тримала парасольку з синіми на білому фоні квітами. Плакало від щастя небо.

            Веселі краплинки гралися між собою. Ах, діти неба!..Одна вигукувала іншій: “Ану, наздожени мене!” Я намагалася спіймати декілька з них, що, немов перлини, які приносять удачу, хоча вони самі падали на долоні, збиралися разом, водили хороводи, а тоді витанцьовували на “ковзанці моєї лінії щастя”. Однолітки, що вийшли зі мною, помахали руками, сказавши декілька прощальних слів, і розтанули дощовими тінями. Довго не дивлячись їм у слід, я розвернулася та пішла, цокаючи новенькими каблучками по мокрому асфальтові.

            Туманна погода з кожним кроком захоплювала мою уяву. Я знала, що йду вірним шляхом, але за чим...На джинсовій вулиці нікого не було.”

  “Зовсім поруч почулися кроки. Я обернулась і побачила усміхненого світловолосого молодого чоловіка. Обличчя було надзвичайно знайоме, але чиє...

            Ми йшли поруч, час від часу дивилися очі в очі, як у дзеркальну поверхню...Це був мій “поводир”. Я з ним не більше, ніж ішла. Ми розповідали історії з мого, з його, з чужого чи з вигаданого життя. Історії були смішні, подекуди з іронічним забарвленням та підтекстом...

            Якось він мене запросив, але навіщо”...

“ Перед нами стояв чорнявий заклопотано-замріяний “Ромео”, справжній “Ромео”, якого я уявляла у безтурботному дитинстві...У руці сучасного “Ромео” був телефон, а в руці “поводиря” – вино. Мені ж здавалося, що я знайшла оматеріалізовану мрію, лишилося простягнути до неї свою руку, щоб не потурбувати пташку щастя, але як....

            Очі мене не слухались: дві блакитні зіниці, немов у змові, викривали всі миттєві помисли. “Ромео” спрямував трохи впертий погляд на зарекламлений засіб спілкування, тоді нарешті підняв свої очі на двох незаангажованих: мене і “поводиря”. Віддав ключі, але від чого...”Від щастя!” – збагнула я”...

  “Це був уже квінтетний чоловічий шабаш. Мені здавалося, що на ньому я була зовсім не зайва, навпаки – я була потрібна. Своєю стихією я потроху і тихо розбавляла обстаноку у фанатичній кімнатці і намагалася сама собі розжувати заплутані у неформальних тенетах репліки, запиваючи все це вигаданою знову ж таки кров”ю немовлят. ЖАХ...

            Я слухала кожне наступне розібране мною слово і не чула. Я дивилася і, як це не дивно, бачила, але що...Невимушені натяки, зачаровані, мов Довженківська Десна, усмішки і...загадковий погляд “Ромео”, присвячений далеко не мені...

            “Буде нелегко” – підказало щось у грудях. Я згадала, що там у мене серце – ключ-підказка для всього”...

  “Я сиділа на колінах персонажу, який уособлює самовіддану, вічну, точніше безсмертну любов! Шоковий стан не полишав мого розуму. Зізнаюсь, я була щаслива, проте від чого...А душа співала: я його зліпила з того, що було, а тоді, що було, те й полюбила...”Нахабство – друге щастя”, - прошепотів змоклий янгол  за лівим плечем. У темряві я зі своїм містичним захопленням бавилася з його грою у відчуття. Я мала кудись летіти, та загубила мітлу, тому залишилась.

            Ми дивилися один на одного – шалено, обіймалися – палко, хоча, можливо, я перебільшую, про щось говорили. Не усвідомлювали всю картину реальності я і сигаретний дим: не знаю, дякувати йому, чи проклинати...

            Ми опинилися на вулиці. Холодні краплини у безвихідді падали із, здавалося, міжпланетної дощової хмари, утворюючи ще більші калюжі, у яких я роздивлялася двох оспіваних чомусь відомим генієм.

            Хотілося закричати: “Зупиніть 25-тий кадр!” Митці, скоріше, не почули”...

  “У кімнатці з”явилася гітара. “Ромео” сентиментально узяв її і почав грати, наспівуючи ностальгічні уривки з надреальної пісні. Пам”ятаю такі епітети: “востаннє”, “незабутнє”...

            Стало сумно, але миттю веселий хлопець з довгим волоссям (не пам”ятаю імені) бовкнув щось – і всі вибухнули сміхом та оплесками. Потім почали дуельно сперечатися: про що б це...

            На столі, крім магнітофона та якихось дрібничок нічого не було, проте він був досконало захламлений, певно, творчим подихом “Ромео” – періодично натхненного власника. Запало в очі лише одне на цьому клятому столі – фотокартка. На ній у профіль був зображений не важко здогадатися хто. Звичайно - мій герой. Соромитися було не за правилами цієї компанії розважливих, молодих і навіть симпатичних людей, тому я забрала фото собі, перед цим попросивши автограф у партнера “пробного” вечірнього спектакля, але навіщо...

            Підсвідомість волала: “Пожалкуєш!” А янгол (той, що зліва): “Не слухай нікого!”...”

            Легенький дощик лоскотав обличчя. Набридало, але було приємно, а ще – неоднозначно з боку “сильної половини”, створеного Шекспіром світу. Чому? Персонажі про щось домовлялися, впевнено один одному вручали, як це не дивно, доволі формальні репліки, нарешті розбіглися, сподіваюсь, не забувши попрощатися. Ми з “Ромео” залишилися удвох (для вивчення мізансцен). Совість мовчала, про інше не варто і згадувати. Він намагався комусь зателефонувати – марно, і на мій юний погляд – недоречно.

            Залишився один вихід – моторний човен або...ТАКСІ. “Ромео” підняв мене і на руках, як “справжній джентельмен”, переніс через калюжі, у яких палітрою фарб розмивався кожний вогник змоклої вулиці. Його наелектризований погляд компенсувала моя ніжність, його витримку – моя пристрасть: чим не ідеальна пара?..

            Швидко пролетіли дві чи три хвилини, мабуть поспішали одна до одної, бо мали різні заряди.

            “Ромео” і актриса на головну роль, яка пройшла випробний день, себто я, прикрасили печальний вечір, у гарному розумінні цього виразу, бантиком-поцілунком (дрібничка).

            Під місячним сяйвом його очі лірично світилися хамелеоновими вогниками – цікаво, як він це робив?! Я повернулася з солодким враженням на губах, не сподіваючись на його інші смакові метаморфози – недооцінила”...”Фото мене мучило – я змушена була віддати його комусь, аби цей хтось зміг безглуздно закохатися і стати щасливим хоч на мить...

            А далі – нецікаво і сумно..Саме так було і мені – не жертві і не героїні. “Ти ж тільки спробувала! І вже ковтаєш коктейль “плакуча верба” та починаєш поспіхом учити роль Цариці Несміяни?! Облиш”... – думки блукали по кімнаті змоклими тінями довго і нудно, що я час від часу викрикувала сама собі, хапаючись за голову: “Досить”...

            Рятувальники не приїжджали, та я і не чекала...”Можливо, я його не побачу і скажу його – не більше, чи все-таки поставлю знак більше, чи...Досить!”

            Мої глянцеві очі “Ромеотично” вдивлялися в тьмяне, безпритульне вікно, де сіріли небо, земля, дерева. А краплини тим часом наполегливо, експромтом вибивали аритмію мелодії дощу”...

Січень-лютий 2005р.

Творчий задум: розкрити світосприйняття сучасної людини, її світобачення, яке проводить паралель між самотністю і тим, що для неї виявляється заповітним словом – “щастям”. “Цей витвір мистецтва у жанрі дощу!” – запевняли мене. Пауза...А взагалі, мені, як автору, було важко розібратися з жанром даного твору. Адже це був так званий “потік свідомості”, який мої друзі розцінили, як “мудру іронію” чи, навіть, “знущання над почуттями”. Це видалося мені не зрозумілим. І не дивно: кожен сприймає світ по-своєму. Ще одна істина...