Свічі медово тужили і, здавалося, що вони, сміючись, оплакують якусь безмежну таїну. Я, старий меланхолічний бородань, певно схожий на ченця, споглядав усе те огненне дійство. Час ішов, а я думав саме про нього... Опісля, чмокнувши губами, я взяв десницею перо, дістав чорнило та й почав писати таке:

«Ангелу мій!

Немає пам’яті про минуле, –

Казав Мудрець,

Та серце ні краплини не забуло,

І не забуде,

Доки не стане світові кінець...

Юнак біг вузенькою вуличкою міста, запах якого він вперше вдихнув, як тільки з’явився на білому світі. Йому заздрила Молодість: у його жилах текла її кров. Він кудись поспішав, але спинився, коли побачив жменьку люду. То були чоловіки, котрі стояли навколо вогнища і вигукували один за одним: «Хай згорять єретики разом із їхньою писаниною!.. Хай згорять!..» Юнак застиг, а тоді вигукнув: «Навіщо ж книги палити?! Паліть єретиків!» Проте на нього не звернули уваги, видко, ці люди були зайняті справою, що їх об’єднувала і неабияк захоплювала. Тоді хлопець зловив погляд дівчини, яка теж стояла осторонь від «ритуалу». Вона «блакитно» дивилася прямо йому в вічі. Він підійшов ближче до «блакиті»  і «блакить» стала його Музою, а точніше Галатеєю – так він її одразу нарік. Голова йшла кружма від тієї єдиної, яка цілувала найніжніше і оберігала цю любов найпильніше. Всевишній спостерігав за їхнім щастям, але недовго. Занедужала кохана Галатея, а юнак усе вірив, що символ весни – вічний. Він тримав надію, неначе блакитну квітку і ніс до своєї істинної Вічної весни. Усьому свій час. Галатея лишила останній цілунок на сльозі свого милого і час врятував істину від усіляких земних посягань. «Не покидай мене, любове...», «Я буду з тобою завжди...» – шепотіла Галатея.

Час забрав її, а хлопець, як той витязь на роздоріжжі: одна путь вела до острова розуміння, друга путь – до ангела помсти, пробачив часові. Казав один Пророк, що в кого болить серце, тому поталанило. Юнак дивився в небо із запитанням в очах: «Яким же я тепер буду, коли світ добрий і недобрий одночасно?» Його туга була, як на долоні перед Усесвітом, а зірка Галатея знаходилася так далеко, що йому здавалося – він щохвилини втрачає її тепло. Тепер молоде серце відчувало і любов, і горе. Він став жовніром і боягузом, він став мудрішим, бо злякався Бога, він зрозумів, що любов до Галатеї виявилась офірою Вічності, він кожен день збирав пригорщами зі своєї душі томління і долегливость*, а тоді на уламках себе звів храм Любові до Галатеї, де всі хори співали лише для неї. Зрештою хлопець оселився у маленькому будиночку – власній яскині** , збираючи, врятував і вивчив багацько книг, та й зрозумів, що Вища Мудрість завжди буде далека від нього. Небесні зірки і земні книги стали символами його Вічної Молодості і Вселенського Кохання... Цим юнаком був я...»

Писано рукою Галатеї літа Божого народження нескінченного, місяця березня, 23 дня.

*біль

**печера