Злочин не буває безкарним...

Істина.

«Я звинувачую вас!»

Еміль Золя.

Село – колиска народної моралі

і національного духу...

Ця поема про розстріляне серце

української нації...

Світлій пам’яті безневинно загиблих

присвячується...

Розстріляне серце нації

Невинна смерть червленцем запеклась

На чорночолих огрубілих мордах.

Скажені пси – то їхня іпостась.

А там чекають день нещасний

В хустинках Божих матері,

Свічки палають – сльози тримають,

А демон точить пазурі.

Після молитви образú темніють –

Замісто неї – прощальний дзвін.

Скажені пси уже яріють,

Забув дорогу пташиний клин.

Твій скарб святий палає, наче зірка.

Сумні ікони ховають страх,

І ти сховай дари свої останні,

Допоки все людське

Не повернулося у прах.

Казали, що Господь не полишає

І що спасіння всіх чекає,

Майже всіх...

А світ розвергся, та й занадто пізно,

Поки дитячий голос не притих.

Жінка просила чорними очима:

«Дайте на коржик... Жалько так дітей...»

Великий пан повів собі плечима:

Червоні звірі нас не мали за людей.

Штовхнув ногою гнида матір бідну

Щоб йому в пеклі вити не набридло...

Візок-труна швиденько під’їжджає.

«Ні! Не чіпайте я іще живий!»

А кат, наче оглух, людину забирає:

«Гм... Правда? Не сьогодні здохнеш –

Значить завтра... якщо не дурний?»

Маленький українець бачив:

Опухли його батько й мати,

Коли антихрист захотів

Із наших, людоньки, нещасних пращурів...

Великий цвинтар збудувати...

Бабуся у траві свобідно серцем голосила:

«Забрали все...

А душу, душу України залишили...»

Люди-скелети жадібно дивились

На золоті мішки,

Що поряд з мертвяками,

Снували й колихали ту колисочку життя

Скаженими руками.

Побійтесь Бога – один крок – і розстріл.

Дощ кучерявий не відмиє біль з душі.

З вагону видко: он твоє майбутнє –

Голодне небо, трупи і кущі.

А вдома скажеш пересохлим дітям

Про помаранчі і про пику Сталіна.

Правда одна – гиньте скоріше,

Поки державницькі столи

Не покосилися від їжі...

Хай гаргалакає нещасна пташка,

Як чорт настигне і твою сім’ю.

Залишить звір тобі сухе повітря,

Чи відголосок смерті, а чи яму, чи петлю...

А матір дожує свою мовчанку

І мученицьку свічку дотрима,

Ледь побіліє – й більше не заплаче.

Накличе смерть проклятая зима.

Ти ставиш хрест не вперше і не вдруге,

Твоїх дітей оплакує гроза,

Закачаніли члонки твого тіла

І задубіла мертвая сльоза.

Не клич на поміч Господа щосили.

Спасати нікого, бо чорноротий дід

Забрав і з’їв останнюю кровинку

У суголоссі голоду і бід.

Життя тепер – кавалок хліба,

Стиснутий на грудях,

Чи жменя колосків у хусточці сирій.

Мільйони душ ніхто уже не збудить.

Стріляють суки? А ти йди, не стій.

Твою дитину вкрали, чорна мати,

Ти знаєш, з нею що, та йдеш до них –

Шайтанів ситих і перепроклятих,

Твоє життя у м’ясорубці їх.

Так колять сльози, що готова здатись,

Як згадуєш великі очі сина рідного,

Озера тих очей – закаламучені,

Ти опустілою прокинулась, бездітною.

Везе антихрист мужа безневинного,

Пекельні очі в того паровозу.

Вже переповнились вагони напівмертвими

І знову з неба покотились сльози.

Чумой – держава, пеклом – селище.

Солоні лиця тих, що полягли в житах.

Кістки – огнем, земля – могилою.

Не признаєшся, кате, – це твій прах!

Кричиш: «Які ще українці?

Який Голодомор?!»

Аж проситься рука

Запхнути в глотку комуняці –

Гнилого буряка!

А шанці – вириті, люди – знелюднілись.

Вогонь призначення горить стократ.

І до сьогодні не згасає плач

Від того, як дожив твій брат.

Народ свій у молитві пригадай,

В скорботі злийся воєдино з ним.

Тяжар-журба перелилась за край, –

Цього, я заклинаю, не прости!

Голодомор – хвилиною мовчання.

Бідні діти...

Смертельний гріх – не визнати й забути

У найврожайнішій країні світу –

Шайтан гуляє, коли стогнуть люди...

Маленький хлопчик спуститься з небес,

Він вже не кличе: «Мамо, де ти є?»

Той час навік голодним птахом скрес

І ссати не перестає

Кров нації твоєї, придивись:

Хрести травою заросли до болю,

Скривилася дитина в небесах...

Хори співають їй і плачуть зорі...