«Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
...Мене поволеньки, неси
На гострий прибережний камінь»

«О власну стріти смерть − як щастя засягнути
І обірвати пута, ввійти у коловерть...»
В.Стус

Пам’яті Василя Семеновича Стуса

Настигнув час їхні серця і душі, –
І горло опору й протесту прорвало.
Так калиново зацвітають ружі,
Мов запевняють − недаремно все було...
Ти поряд з нами, в нашім слові,
Обрали ми твій біль давно.
Коли поетами стоять до крові,
Кат ссить за 36,6 вино.
Пробач за безталанності таланту,
Ми не для себе, ми ж бо для народу.
В час знакомитий лихо б’ють куранти,
Блаженні ті, хто цінував Свободу...
Не спопеліє, не зжевріє твоя мова,
Далебі глас твій... Бог!.. гримітиме завжди.
Так зацвітають ружі калиново,
Мов повмирали спрути від нужди.
Терором утопився, в пам’ять вгруз
Той біль незмучений, страшно сказати.
Статура величава. Безумовно Стус.
І ґрати, ґрати, ґрати...
За істину для «незабутих предків»
Протестом зроджений в ту мить,
Коли ляльки усі, усі маріонетки,
Незгода душе душу і кричить.
Уже на зоні в братських простирадлах
Він з крововиливом гірко лежав.
Виносив його Чорновіл.
На вежі крикнув падло:
«Стой, стрелять буду!» − немов Іуда відгукав.
І санітари-в’язні зупинились,
Та не спинити ту болючу кров,
А лікарі осатанілі не змолились,
Ніхто до хворого за ніч не підійшов.
Блукаюча нестримная хвороба,
Як Україну, тіло розтинала.
Слізна любов у серці та озлоба
В поетовій душі не ущухала.
Світ злий і добрий, рай і пекло у душі −
Усе тримало в собі горде серце.
Наживку внюхали каральнії вужі,
Їм вірші Правди додавали перцю...
Проникливий і сильний погляд в нього,
З презирством ті пророчі скіфські очі.
Птах чорно заломив його дорогу.
Поет у слові, а чи птах наврочив?
Стус був із тих, хто страх переступив,
Хто в карцері із болем України
Навіть в останню мить за неї не простив,
Хто з нею мучився в тяжку годину.
Ні, друзі, він не мученик − поет.
Біль України − його біль і мука.
Хай упритул розкритий ніж,
А чи повільний пістолет,
Коли із «чужиною рідною» навік розлука.
Важкий той хрест, та словом не заплакав,
Не заридав, а млаво* бив у грудях,
Неначе кривокрила мужня птаха
І злободенна ще вчорашня зрада в людях.
Зрада, коли стає все осоружним,
Коли заарештовують негайно.


* млаво − гаряче

Мовив поет: гнітити треба слушно.
Котам і сукам жити в зоні файно.
Як стрижені раби «злочинці небезпечні».
То хоч би одяглись для пам’ятного фото.
Не соромно державі − повдягала в нижнє «ґречних».
На шибках паморозь, в горлі нудота.
Здавайте друзів, ми друкуєм покаянні,
Із гордістю кидаємо у «зонівські кормушки».
Психологічні експертизи − одностайні,
То ж не мовчіть, віддайте свою душку.
Що ж, політв’язень − «зрадник Батьківщини»
З нестачею повітря й руху в камері.
Зрадник... Ти за якусь там Україну?
Тягни свій хрест, отримуй камені.
Ти чверть століття дотлівай, поете,
Як «особливо небезпечний злодій».
О люба ровінь українська, де ти?
Чути мовчанку від тюрми народів.
Народ мордують досконало і харять.*
Серце! Катаклізм, катастрофа, ката...
Доки слова за правду гнаного щемлять.
І ґрати, ґрати, ґрати...

Як добре, що він смерті не боявся.
Себе, свій біль вкладав в горді вуста.
Той нерв оголений віршем збирався.
Тримав за горло Áспід** не спроста.
А своє «смертеіснування-життєсмерть»
Вчував у чаднім зіві***, як пророк.
В коловорот страждальний, в коловерть.
Життя «красунею на милицях»., як творчий рок.
Поет же віковічними словами,
Гортанним голосом себе навіки змалював
І за читанням тінню поміж нами,
Величним духом проминав.
Відживши так, як сам того хотів,
Виборсуючись із ганебності епохи,
Свобідним жив, свобідним і творив,
І не пожалкував про це б ні трохи.
О Боже! Душу карцерники водять
Поета Ласки Божої, далебі
Гріх і покута ріжно колобродять,
Гріх і покута стрінуться на небі.
Свій терен-шлях пройшла б стократно
Сталева самовідданість його.
Розітліло світло у вікні те благодатне.
Невже не буде більше світлого?

* ката (від гр. kata) − рух униз
** Аспід − чорт
*** зів − вітер

Та не скорити дух, не витрухнути, ні!
Відомий факт − розстрілює система.
Це антиукраїнськая чума й немов би на війні:
«Нет человека − нет проблемы!»
Як етапують автоматники й собаки,
Дрімотні стіни страху постають
І походжають в капцях вурдалаки
Серця нескорених клюють.
Поет же віршував завжди і всюди,
Наглядачі з рук виривали папірці.
«Зошити знищені!» − брехня й полуда.
Тримали тиск народнії співці.
У п’ятки входила душа і тіло знемагало −
Так нагло звірі просять каяття.
«Фашисти!» − серце й на мить не ущухало.
Поета серце, що обернулося у смерті до життя.
Привели на роботу. За столом
Він трохи зігнутий сидів і шнур вовтузив.
Над ним стояв, збираючи слину, начальник дуболом.
«У мене ніж!» − «Я здогадався, Стусе...»
Іззаду, збоку, спереду конвой.
Літак ще бачить квіт, зазнаний скверни.
Гримотно, нестерпимо гине, б’ється головой −
Поет сюди більше не верне!
В «стаканчику» везуть, а він кипить,
І скрик в душі в передчуванні скрик.
Візьміть за крила і додому віднесіть,
Так скрушно, немов зараз укоротять вік.
То он як: Генріх Бьолль** вірші на премію подав,
Всесвітнє визнання пророчив для поета,
Та ворог милувати не бажав.
Тихеньке прибирання − «И проблемы нету».
Висунув шворінь*** наглядач...
«Вбили, холєра...»
У небі птаха крила розпрямила.
Іще надійде світла ера.
Тягнули злодії, навикле****, тіло.
Слово поетове − вічне оружіє.
Ми, що змужніли, множимо ж його.
Хай так криваво відцвітали ружі
І зараз біль той, як веретено.
Почуймо український дзвін...
Який же подвиг більший: Смерть? Життя?
Стус, Тихий, Марченко, Литвин...
Світло людей, світло у майбуття...
Палахкотітиме завжди у нас самих,

* харити − чистити
** Генріх Бьолль − лавреат Нобелівської премії 1972р.,
Президент міжнародного ПЕН-Клубу
*** шворень − закріплювач нар
**** навикло − звично

І в матері, котра в останню путь
Не проводжала сина. Лихо лих...
Спадала та чорнісінька хустина...
Останній політв’язень зблідлими вустами
Правду зрече і як небес прохання
Ключами від тюремних камер
Боже! Нехай звенітиме востаннє.
«Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України»,
Цілуй козацький хрест, не забувай
Калину на снігу і Батьківщину!
Поете наш, не скорений журбою,
У боротьбі, у пам’яті жалкій,
Запали і веди за собою,
Ти ж бо вічно живий!

25-27.07.08.