Дійові особи:

Голос

Божевільна

Коханий

Янгол

Любов

Та, що любить

Творчий задум: відобразити жертовну силу кохання, себто іншу сторону любовної медалі, яка за своєю функцією відтворює, відновлює, та разом з тим може занапастити, адже наше життя сповнене почуттями, а Любов і Смерть – два всепоглинаючих чинники світобудови.

  Голос:       Він зустрівся із нею: так сталось.

Зчарувала вона його очі.

Він став жити на дві душі вільні,

На дві долі – квітучі, дівочі.

Та, що серце його зворожила,

Стала вірити диким примарам,

Інша – мужньо сльозинки втирала

І співала про біль сивим хмарам.

Він все бачив. Захоплено жив цим.

Він роздумував голосом серця.

Він нарешті все вирішив, й тихо

Відчинив у нове життя дверці...

Божевільна:    Кожен день, мов на нитку нанизую,

Бо так хочу сплести я любов.

Він милується мною і квітами

Застеляє дорогу удов...

Мені нікуди йти, народилася

Я в безлюдному світі думок,

Від безодні чомусь відродилася,

Я – гріховна, і кожен мій крок

Пахне волею та божевіллям.

Це стихія прикутих до безвісті,

Чия совість на чистому тлі

Затіває невиннеє горе

На розхристаній чорній землі...

Коханий:     Я побачив її – і заплутався в сітях,

   Що розставила всюди вона,

   Називайте її навіженою,

   Та для мене “вона” – то весна..

   Мила, рання моя орхідея,

   Я до тебе пройду крізь роки,

    На колінах, з відчиненим серцем

    Попрошу я твоєї руки...

 Янгол:         Я пораджу тобі почекати,

          Бо отрутою пахне ця мить,

          Чи утримаєш руку безкарну,

          Яку гріх не зуміє спинить...

          Ти хреста одягаєш на шию,

          Згубна ця безіменна любов,

          Мов вода з джерела твоя мрія

          Обернутися може на кров...

 Коханий:     Не збираюсь, не хочу й не буду

       Навіть власному вірить плечу,

       Хто сидить там: Творець чи Іуда?

       А життю данину я плачу...

  Любов:       Прокинься!

  Янгол:        Ти гадаєш, що долю напишеш

         Лебединим чорнильним пером?

          Завітавши до зали Правди,

         Стане думка твоя змитим сном..

   Коханий:   Моя квітка – небесної вроди,

    Ми букетом сплелися удвох,

    І ніхто, і ніде, і ніколи

    Не розлучить нас...

    В буйстві епох...

    Янгол:      Ти поглянь: її тіло обвив

          Кострубатий чортополох..

          І вона, як примара живе..

          А ти кажеш: “Удвох”...

     Божевільна:Вітер чує, що серце холоне..

       Щось надумала клята печаль..

       Розбиваються глянцеві очі

       І в обличчя скляне плює жаль...

     Коханий: Я іду по вечірньому небу

       Та збираю кисневу росу,

       Шепочуся мрійливо з зірками,

       Їх сплітаю в Чумацьку косу...

      Та, що любить:  В поржавілій душі моїй грішній,

       Яку часто топила в вині,

       Знайшлось місце тобі, мій коханий, -

       Зберігала його до весни..

       Ти пробач: довелося чекати..

       Ти від щастя сльозу утирай,

 Як схрестили ми руки й каблучку

 Цю, сріблясту, святу..пригадай..

 Не забув ти мої сині очі.

 Не лукав, скажи, любий, зразу..

 Як не скажеш, то я сполотнію

 І закрию труну на засув...

Любов:   Гірка правда.

Коханий:   Не забув, та згадати не можу,

 Бо тепер заквітчаний другою..

 Я не твій і не свій, моє серце,

 Не вернусь я цією весною...

       Янгол:   Схаменись: ти поляжеш від рани,

   Як солдат у холодній війні,

   А відмовиш своєму коханню –

   Заховаєш його в полотні.

       Та, що любить: Не змирюся з самотнім прощанням,

 З цілим Всесвітом не змирюсь..

 Я здолаю стіну божевілля,

 І до ніг твоїх прихилюсь.

      Коханий:   Я благаю востаннє, любове:

 Не труї моє серце болюче..

 Залиши на одинці із нею,

 Не катуй його дротом колючим...

      Та, що любить:  Лиш поринь у мою щиру душу,

 Я побачила в ній небуття..

 А колись із тобою мій любий,

 Завітало до неї життя...

      Коханий:   Я любив твої руки чарівні,

 Ніжні квіти і п”яну весну,

 І ніколи мені не забути

 Перший погляд твого диво-сну...

      Любов:   Обирай!

       Божевільна: Брешуть пси не на мене – на місяць,

 Із святим, материнським лицем..

 Що, як зраду угледіло небо?

 Що, як з”їсть мою зірку живцем?..

 Хай обличчя від болю осуше

 В полі вітер-вітрисько – мій брат,

 Все зроблю, як велітиме мати,

 Щоб очистити землю від зрад...

      Янгол:    Не зупинить стріла твоє слово,

          Бо ти молишся в інших світах,

           Та збагни, якщо знищиш кохання,

           То себе розірвеш по шматках...

     Божевільна: Не боюся ні раю, ні пекла,

  Та я навіть себе не боюсь..

   За страждання платять тим самим,

   І карають, як спалену Русь.

   Водограєм кохання здавалось,

   А тепер хай пограється кров!

   Чи давати хвилину мовчання,

   Щоб розважилась їхня любов?

   Розбиваються вікна від криків,

   Від благань, від зневірених рук.

   Час проститись прийшов в залі Кривди,

   Час звільнитись від праведних мук...

       Любов:    Час настав.

       Янгол:     Душа інколи просить у Бога

   Наймізернішу крихту любові,

   А чи зможе вона зрозуміти

   Й зберегти її пісні прозові...

        Голос:     Та, що вільна від Бога, упевнено,

    Розцілованим гострим ножем,

    Покінчила безстрашно з Коханим,

    Без знайомства з гріхом – тягарем.

        Та, що любить:  У кімнаті з тонкими стінами,

 З зафарбованим чорним вікном.

 Ніч споїла мене сльозами,

 А повіки-повії – вином...

 Я стою на краю, над безоднею,

 Без віршів..

 Про божевільні слова геніїв,

 В яких ти жив..

 І дожив, і дійшов до Анубіса...

            -//-

 Я зітру безнадійно сльози..

 На твоєму лиці..

 Поховаю тебе, Коханий мій..

 Любий мій!..

 І каблучку на лівій руці...

Осінь, 2004р.